Пишу письмо простое, на листе. Обычной ручкой. На конверте – имя. В незабываемые годы те, Когда деревья кажутся большими.
Там мама (невозможно молода!) Зовёт меня позавтракать, а папа Мне подмигнёт тихонько, как всегда, И я с постели спрыгиваю на пол.
Друзья там озорные, как и я, Все живы, и у всех глаза сияют. Мы с ними были как одна семья, Теплом делились, словно солнце в мае.
Избегала тропинки босиком, «Привет!» - кричала солнышку и ливню, Со снежных гор катилась кувырком… И там была безудержно счастлива.
Пишу… Кому? Кто этот адресат? Туда для почты непосильны вёрсты. Листаю в мыслях жизнь свою назад И понимаю: это так непросто… _____________________________________
Пишу листа (Оленич Г.Г.) Пишу листа. Звичайного листа. Папір і ручка – тільки це і треба. Пишу у незабутні ті літа, Коли росли дерева аж до неба.
Там мама (до нестями молода!) Мене тихенько снідати гукає. І батько із-за неї вигляда: Підморгує, мовляв, мене чекають.
Там друзі бешкетливі, як і я, Усі живі, у всіх щасливі очі. Були ми з ними, як одна сім’я, Усім ділились щиро і охоче.
Там босоніж пробігала стежки, Казала: «Добрий ранок!» сонцю й зливі, Ліпила взимку сяючі сніжки… Робила все можливе й неможливе.
Пишу… А хто читатиме листа?.. На ту адресу не надходить пошта. Гортаю в думках прожиті літа. Як виявилось, це не зовсім просто…